エピソード
-
Те, на що Україна чекала останні понад сім місяців, нарешті втілилось у життя. Палата представників США 20 квітня проголосувала за чотири законопроєкти, серед яких — довгоочікувана додаткова допомога для Києва.
Українське питання в останні місяці знову стало заручником внутрішньої американської політики. Спершу — через вимогу республіканців ухвалити максимально жорсткі заходи контролю над кордоном США та Мексики. Потім — через шантаж спікера Палати представників Майка Джонсона з боку ультраправих колег.
Тим не менш, ключове для нас голосування, хай і з прикрим запізненням, відбулось. Попереду — схвалення Сенату, але воно, схоже, не стане проблемою. Та, певна річ, це не означає, що питання допомоги для Києва опинилось поза зоною ризику.
Про причини затримки рішення в Конгресі США в подкасті "світ не sweet" розповідає Маріанна Фахурдінова — асоційована аналітикиня Центру "Нова Європа", гостьова аналітикиня СЕРА (Центр аналізу європейської політики, Вашингтон). На додачу, ми розібрались, чи міг Білий дім — навіть усупереч перешкодам на Капітолійському пагорбі — все ж надіслати Україні критично важливе озброєння.
-
За даними Центру економічної стратегії, станом на кінець січня 2024 року за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Майже половина з них уже не планує повертатися. І, звісно, це величезна проблема для України, яка вже потребує робочих рук та мізків для відбудови країни та відновлення її економіки. Рішення їхати додому – це великий і складний крок, особливо для тих, хто вже знайшов роботу на новому місці і щойно звик до нового життя у безпеці, а діти інтегрувалися у закордонні школи й садочки. Безупинні обстріли, знищений дім, потреба мобілізуватися та й корупційні скандали в рідній країні – усе це стримує українців від повернення.
На цей процес можна поглянути й з іншого, незвичного для нас боку. Частина країн готова мотивувати українців повертатися: наприклад, Британія вирішила скоротити терміни продовження тимчасового захисту для українців. Однак для низки країн відпускати українців додому теж буде непросто. Для тієї ж сусідньої Польщі українці, які працюють та сплачують податки, закривають істотну потребу трудового ринку. Водночас українці, хоча й забезпечені роботою, через, наприклад, мовний барʼєр, змушені йти на посади нижчої кваліфікації, аніж могли б в Україні. А отже, цінні кадри втрачають час та можливість реалізувати себе не вдома.
Як влада має адекватно й дієво комунікувати потребу українцям повертатися додому – і як може мотивувати їх це робити? Чому навіть якщо, уявімо, геть усі раптом приїдуть – цього все одно буде замало, аби відновлювати постраждалу від війни країну? І як уже зараз нам варто налаштувати себе на те, що згодом Україна стане ще більш мультикультурною, адже сюди зʼїдуться іноземні робітники? Про усе це говоримо з Ольгою Токарюк, дослідницею українського форуму в Chatham House у Лондоні, яка зараз вивчає залучення українців за кордоном у часи великої війни.
-
エピソードを見逃しましたか？
-
У квітні НАТО відзначає 75 років від заснування - власне, від моменту підписання Північноатлантичного договору. І десять з них Альянс очолює норвежець Йенс Столтенберг. На його перебування на посаді припали важкі роки російської агресії проти України, а нині й загроза прямої конфронтації РФ та Альянсу. Водночас за цей час НАТО змінювалося, зміцнювалося та розширювалося. Так, відзначення ювілейної дати відбулося буквально за кілька тижнів після офіційного прийняття до Альянсу Швеції.
Генеральний секретар НАТО - людина, від якої залежить не стільки ухвалення рішень (адже більшість питань вирішується саме країнами-членами), а координація зусиль та пошук порозуміння. Однією з головних переваг Столтенберга, наприклад, називали те, що йому вдавалося знаходити спільну мову з Дональдом Трампом - ексцентричним екс президентом США, який неодноразово різко критикував альянс, а нині знову може повернутися у президентське крісло. Столтенберг був ефективним на своїй посаді: його термін на чолі Альянсу продовжували чотири рази, а пошук наступника виявився доволі непростою справою.
Спершу лунало дві пріоритетні вимоги до нового Генерального секретаря НАТО. По-перше, це має бути жінка - адже жодна поки не очолювала альянс за всі роки його існування. По-друге, це мала бути представниця східноєвропейської країни - щоби підкреслити, що східний фланг НАТО теж перебуває у фокусі уваги. Однак кандидат, якого зараз називають найімовірнішим наступником Столтенберга, не потрапляє у жодну з цих категорій. Чому тоді у премʼєр-міністра Нідерландів Марка Рютте як потенційного нового генсека така велика підтримка?
Про це, а також про те, які наслідки матиме це призначення для України, її підтримки у війні та відносин з Альянсом, говоримо з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій та глобального залучення Ради зовнішньої політики "Українська призма". А якщо вам також було цікаво, чому з боротьби за крісло очільника альянсу "вилетіли" найбільш антиросійські кандидати, у цьому випуску "світ не sweet" знайдете відповідь і на це питання.
-
Майже рік у Польщі не вщухають протести фермерів. З одного боку - це загальноєвропейський “тренд” заперечення курсу “зеленої трансформації”, започаткованого Брюсселем, з остраху втрати наявні блага. З іншого ж - частково гнів спрямований і на Україну. Коли уряд "Права і справедливості" запровадив одностороннє ембарго на українську агропродукцію, а потім продовжив його всупереч рішенню Єврокомісії, польські фермери й перевізники узялися блокувати пункти пропуску на кордоні з Україною.
Здається, в останні місяці напруга й емоції сягнули піку: почастішали епізоди із навмисним розсипанням зерна, на протестах помітили проросійські гасла. Зміна влади в Польщі не принесла бажаної деескалації: уряд премʼєра Дональда Туска подумує про розширення обмежень. Водночас усе ж почався діалог з українською стороною. За підсумками шестигодинних міжурядових переговорів між українськими й польськими переговорами у Варшаві премʼєри Туск та Шмигаль зазначили, що “наблизилися до угоди”. Але чи зупинить вона протести миттєво і чи не принесе Україні нові збитки?
А ще - як питання проблем польських фермерів фігуруватиме на порядку денному найближчих виборчих циклів? Адже попереду на Польщу чекають місцеві вибори, вибори до Європарламенту, а у 2025-му - й президентські. Чи не стане через це Україна надто токсичним питанням (спойлер: навряд чи, адже опитування свідчать, що нині три чверті поляків підтимують надання Україні гуманітарної допомоги, а більше половини - військової). І чому самих лише міжурядових домовленостей буде недостатньо, щоби залагодити усі ці труднощі в комунікації?
Про це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з з Оленою Бабаковою — журналісткою, дослідницею міграції, викладачкою Університету Вістула у Варшаві.
-
Є на світі одна родина, за життям якої спостерігає, без перебільшення, весь світ. Про неї пишуть численні книги, знімають фільми й серіали, причому не завжди позитивні. І попри це, ця родина — а йдеться, звісно ж, про королівську родину Великої Британії — досі є таким собі непорушним символом, без якого цю країну годі й уявити.
Найбільше випробування британській монаршій сім’ї випало після смерті незмінної десятиліттями королеви Єлизавети ІІ. Але й без того викликів не бракує: від скандального принца Ендрю та демаршу Гаррі й Меган до низки викривальних фільмів, серіалів і журналістських розслідувань. Серед останніх ударів — рак, виявлений у короля Чарльза ІІІ та принцеси Кейт, однієї з найпопулярніших членкинь сім’ї.
Але як попри все це королівська родина в Британії — хай як банально це звучить — досі існує? І ще й їй вдається обертати на свою користь негатив у ЗМІ (і якщо так, то як)? Про це, а також про останні виклики, перед якими постала британська монархія, ми в подкасті “світ не sweet” поговорили з Єгором Брайляном — кандидатом історичних наук, членом Королівського історичного товариства (Лондон), аналітиком Центру досліджень "Детектора медіа".
-
Ставлення України до Німеччини з початку повномасштабного вторгнення для України нагадує "американські гірки". Спершу — крайній скептицизм і навіть відверте висміювання (ви точно пам’ятаєте меми про "Нікчемчину"). Потім усе змінилось на краще, навіть відверте захоплення німецьким канцлером Олафом Шольцом.
Але нині, коли той-таки Шольц блокує надання Україні крилатих ракет Taurus — до того ж, під украй сумнівними приводами, — популярність ФРН поміж українців знову падає. І це — цілком виправдано, говорить очільник European Resilience Initiative Center Сергій Сумлєнний.
Із експертом, якого слухачі подкасту "світ не sweet" уже можуть пам’ятати (минулого року ми говорили про те, чому Німеччина не постачає Україні танки Leopard), ми спробували розібратись: що рухає політикою Берліна щодо нинішньої війни? Чому Шольц насправді так проти Taurus (і чи може це змінитись)? І чи несуть загрозу для нас ультраправі та ультраліві політичні сили, що в Німеччині набувають популярності?
-
Здається, вникати у російські внутрішньополітичні процеси великого сенсу немає: там усе стабільно. Путін при владі до кінця його днів, реальна опозиція в країні знищена, і "спецоперація" надовго. Однак президентські вибори в Росії, призначені на 15-17 березня - все ж таки привід ближче поглянути на російську (очевидно, поки безальтернативну) реальність. Насамперед тому, що "вибори Путіна" – а ми точно знаємо, що переможе він – проводяться і на окупованих територіях України всупереч нормам міжнародного права.
До того, як Путін вів свою передвиборчу агітацію, взагалі залишається багато питань. Чому він спершу зробив ставку на мілітаристську риторику, а останнім часом раптово переключився на "соціалку" (особливо взяв курс на збільшення народжуваності)? Навіщо допустив у передвиборчі перегони, хай і дуже ненадовго, "позасистемного" Бориса Надєждіна? Чи повʼязана якось із виборами смерть опозиціонера Олексія Навального? Ну і власне, навіщо в принципі Путіну проводити вибори, якщо і так ясно, як вони закінчаться і, здавалося б, його владі нічого не загрожує.
Про те, чого чекати Україні від "виборів" у державі-агресорці, як вони можуть позначитися і на полі бою, а також Росію майбутнього, де вже не буде Путіна, однак навряд чи буде і єдність російської опозиції - говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" з експертом програми російських і білоруських студій аналітичного центру "Українська призма" Антоном Оксентюком.
-
Останні кілька місяців в Україні активно стежать за внутрішньополітичними перипетіями у Сполучених Штатах. Адже найбільший донор військової допомоги Києву весь цей час не може ухвалити рішення, яке б розблокувало подальше постачання зброї.
І це — не єдине, що викликає занепокоєння в Україні. Адже наприкінці року американці обиратимуть нового президента, й повернення до Білого дому Дональда Трампа — який обіцяв “завершити війну за 24 години” — вже видається досить імовірним.
У цьому випуску подкасту “світ не sweet” ми поговорили з Альоною Гетьманчук — директоркою Центру “Нова Європа”, відомою американісткою — про те, чому Штати останнім часом так лихоманить, у чому полягає ключова помилка адміністрації Джо Байдена щодо війни в Україні. І бонусом — про те саме інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону.
-
Якщо ви чули новини з Міжнародного суду ООН за останні тижні, то швидше за все у вас могло виникнути багато запитань. Наприклад, до кінця так і не зрозуміло: то Росію покарають, чи ні? Вимоги України задовольнили меншою мірою, тож це - провал? І що з репараціями? Звісно, простих відповідей тут немає, але рішення, які ми почули в Гаазі без перебільшення є історичними.
Нещодавно Міжнародний Суд ООН оголосив рішення у двох окремих справах, які Україна ініціювала проти Російської Федерації. Так у висновку від 31 січня суд постановив, що Росія порушила Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. А 2 лютого - що Росія справді Росія могла спотворити поняття геноциду і зловживати Міжнародною конвенцією про його запобігання геноциду (але це лише стадія юрисдикції і суд ще буде зважувати тут усі докази).
Справді, більшість вимог України суд відкинув, і репарацій за порушення щонайменше двох конвенцій Україна уже може не сподіватися. Однак багато в чому українська команда змогла домогтися юридичного прецеденту. Наприклад, так звана “Велика справа”, яку МС ООН за поданням України розглядав з 2017 року - це перша справа, в якій цей суд розглядав порушення за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму по суті. Крім того - це найперша справа з моменту заснування МС ООН, в якій Російська Федерація визнана порушницею міжнародного права. І так, це перша міжнародна судова інституція, яка визнала це офіційно.
Загалом до роботи Міжнародного Суду ООН, який може карати країни, а не окремих осіб, як, скажімо, Міжнародний кримінальний суд, є чимало питань. Відповіді на них ми шукаємо у цьому подкасті з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС України. А оскільки наш гість є й агентом України в Міжнародному Суді ООН - це наша ексклюзивна можливість зазирнути за лаштунки нещодавніх судових рішень у Гаазі.
-
Румунія - це той сусід України, про якого легко забути, пригадуючи усі перипетії у відносинах з найближчими партнерами по ЄС. Усе тому, що між Києвом та Бухарестом історично не виникало значних суперечок, які б розварили їх на роки, а труднощі на зразок ролі неіснуючої “молдовської мови” в Україні та прав румунської меншини, вдалося владнати доволі швидко та мирно. А вже з початком повномасштабного вторгнення історично антиросійська Румунія стала надійним союзником для нас, підтримавши Україну збройно - хоча й не розголошуючи обсяги та найменування наданої допомоги.
Також Румунія тренує українських військових, зокрема у листопаді минулого року за 100 км від Бухареста зʼявився навчальний центр для українських пілотів, аби вони опанували винищувачі F-16. А ще з цієї ситуації країна має і власний зиск: наприклад, підтримує вступ України до НАТО, бо тоді перестане бути його мало захищеним “східним флангом”. Крім того, румуни виграли і від транзиту українського зерна своєю територією, бо це стало поштовхом для розширення власних транспортних потужностей.
Цьогоріч в Румунії вибори - одразу на кількох рівнях, і чинний президент Клаус Йоганніс, який запамʼятається своєю стійкою підтримкою України, піде у відставку. Хороша новина в тім, що усі ключові політичні сили в Румунії єдині щодо основоположних питань, зокрема безпекових, тож здається, Україні тут нема про що турбуватися. Однак, чи варто Києву закривати очі на доволі радикальні заяви румунських ультраправих про анексію Буковини? І чи вдасться “руці Кремля” все ж протягнути своїх адептів у новий румунський парламент?
Про це, а також подробиці українсько-румунської співпраці, та коріння антиросійської поцизії Бухареста, говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" із Маріанною Присяжнюк, журналісткою проєкту StopFake та видання "Главком”.
-
У жовтні минулого року увага усього світу прикипіла до протистояння між Ізраїлем та ХАМАС - бойовим угрупованням, яке підтримує Іран. Уже тоді посадовці й міжнародні експерти закликали до якнайшвидшого “мирного рішення”, аби не дати масштабнішому конфлікту розгорітися у дуже схильному до цього регіоні. Однак, схоже, так не вийшло: війна в Газі усе ще триває, до цього додалися й атаки по території Ізраїлю з боку ліванської Хезболли, обстріли єменськими хуситами суден на торговельних шляхах у Червоному морі, обміни ракетними ударами між Іраном та Пакистаном.
За місяці загострення довкола Гази стало зрозуміло, що напруження на Близькому сході поступово трансформується з палестинської війни в іранську. Адже саме Іран перебирає на себе функцію головного регіонального дестабілізатора та ініціативу щодо посування “червоних ліній” усе далі й далі. Однак де він зупиниться? І що може стати останньою краплею, яка все ж розпалить велику війну, яка охопить регіон? А ще - на кого Тегеран робитиме ставку у цій боротьбі, що розгортається? Адже ХАМАС серйозно втратив військову могутність внаслідок наземної операції Ізраїлю в Газі, а США та Британія здійснюють удари по цілях єменських хуситів, яких теж діють за підтримки Ірану.
Близький Схід здається дуже далекою і, можливо, не до кінця зрозумілою нам через релігійні, культурні й політичні особливості частиною світу. Однак варто нагадати, що допомога Ізраїлю з боку США, його головного союзника, нині застрягла у Конгресі США у тому ж пакеті, що й допомога Україні. А подальша ескалація в Червоному морі резонно ставить питання руба: чи вистачить у західних союзників Києва сил та засобів на ще одну повномасштабну війну? Розбираємося в актуальній картині Близького сходу у новому випуску подкасту “світ не sweet” із заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим.
-
Ім'я Бориса Джонсона в Україні й досі згадують із теплотою та вдячністю за підтримку, яку Велика Британія надала Україні на початку повномасштабного вторгнення Росії (та й після неї). А в Росії — як не дивно, досі використовують для своєї пропаганди (мовляв, через нього в уяві московського МЗС зірвалось "перемир'я" між РФ та Україною).
Британія багато в чому відіграла лідерську роль у підтримці України в останні місяці. Західні РСЗВ, танки, далекобійні ракети — усе це британці передавали першими, підштовхуючи до подібного кроку решту союзників, включно зі США. І тоді як у деяких європейських країнах все частіше чути сумніви в необхідності зберігати підтримку Києва, британське суспільство й політикум зберігають твердий консенсус.
Наскільки підтримка Лондоном Києва стала випадковістю? Як розвивались за останні роки британсько-українські відносини та як їх можна покращити ще більше? І, звісно, що означає двостороння угода про безпеку, яку президент Володимир Зеленський і прем'єр-міністр Ріші Сунак підписали 12 січня — знову ж таки, це перша подібна угода для України?
Поговорити про це в подкасті "світ не sweet" ми запросили Єгора Брайляна — кандидата історичних наук, члена Королівського історичного товариства (Лондон), аналітика Центру досліджень "Детектора медіа", та Олександра Краєва — експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма", який досліджує Британію та британсько-українські відносини.
-
2024 рік не просто так охрестили "роком виборів". Цьогоріч право обирати владу мають понад чотири мільярди жителів демократичних держав. І перші такі вибори відбуваються на Тайвані — острові, який в останні роки все активніше заявляє про свою незалежність від Китаю.
Ситуація на Тайвані де в чому нагадує те, як Росія роками чинила прямий і непрямий тиск на Україну. В хід ідуть пропаганда, підкуп, залякування, військові навчання біля кордонів. А в останні місяці на тлі напруженості між Пекіном і Вашингтоном усерйоз говорять і про силовий сценарій захоплення Тайваню з боку КНР.
Що треба знати про політичне життя Тайваню? Як на результати виборів відреагує Китай і чи змінять вони ситуацію в регіоні? Чим Тайбей може бути цінним для України? Саме тоді, коли стають відомі перші результати виборів на Тайвані, слухайте в першому цього року подкасті "світ не sweet" нашу докладну розмову про це з Юрієм Пойтою — керівником секції Азійсько-тихоокеанського регіону Центру досліджень армії конверсії та роззброєння, наразі — запрошеним науковим співробітником в Інституті досліджень національної оборони та безпеки на Тайвані.
-
Рік, що минає, став не лише черговим роком геноцидальної війни Росії проти України, а й роком чергового випробування на міцність наших відносин зі східноєвропейськими сусідами.
Попередня влада Польщі в особі "Права й справедливості", попри неоціненну допомогу Варшави Києву за час повномасштабного вторгнення, не цуралась іти на відкритий конфлікт із Україною — від заборони імпорту сільгосппродукції до блокади кордону. Прихід до влади коаліції на чолі з Дональдом Туском, попри очікування, не вирішив ці проблеми водномить.
У Словаччині, яка приємно здивувала українців активною військовою підтримкою, під кінець року в прем'єрське крісло сів Роберт Фіцо. Він не лише обіцяв не дати Україні "ані патрона", а й відверто озвучує проросійські тези — на кшталт про те, що вступ України до НАТО стане початком "Третьої світової".
А українсько-угорські відносини в останні роки, здається, перебувають у стані перманентної кризи, і не в останню чергу — через те, що Будапешт єдиним із країн ЄС продовжує підтримувати відносини з Росією, а угорські політики не цураються відверто образливої риторики в бік української влади.
Яким був цей непростий рік відносин України зі східними сусідами й чого очікувати в перспективі, чи можна порозумітись зі, здавалось би, проросійськими лідерами в Будапешті й Братиславі — у фінальному для 2023 року випуску "світ не sweet" говоримо з директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.
-
У це мало хто вірив - але диво сталося: лідери ЄС ухвалили рішення про початок переговорів про вступ України до Євросоюзу. Найбільшою перепоною - адже у згоді 26 держав-членів ЄС сумнівів особливо не було - мала стати позиція 27-ї, Угорщини, а точніше її премʼєра Віктора Орбана. Однак несподівано зʼясувалося, що на час голосування (а рішення мало бути ухвалене одноголосне) Орбан добровільно залишив залу засідань - таким чином, дозволив погодити початок переговорів без свого вето. Після цього інші лідери узялися наввипередки розповідати історії про те, як запропонували угорському премʼєру чи то вийти "попити кави", чи просто вказали на двері.
Про те, що до останнього певності у позитивному рішенні не було, свідчила й інтрига з візитом президента Володимира Зеленського на саміт Євроради. Його, врешті, не було в Брюсселі, однак схоже, надія на запрошення залишалася: у час, коли лідери ЄС голосували за початок переговорів, Зеленський перебував в Європі - буквально на відстані годинного перельоту до Брюсселя. Утім, інше важливе питання Орбан таки "перетягнув" на себе - ветував рішення про передачу Україні 50 млрд євро на чотири роки за програмою Ukraine Facility.
Чи було це намаганням хоча би в чомусь не поступитися позиції ЄС і привезти "перемогу" угорському виборцю? Що такою поведінкою Орбан намагається "виторгувати" для себе - і головне, чи є ризики, що він і надалі буде пробувати блокувати й інші рішення по Україні? Однак - як же врешті-решт він поступився своїми принципами і дозволив проголосувати за початок переговорів з Україною? Гадаємо, найкраще це можна було відчути і зрозуміти з-за лаштунків саміту Євроради, де була наша колега Валерія Пашко, журналістка Суспільного - з нею ми й обговорюємо підсумки брюссельської зустрічі у новому випуску подкасту "світ не sweet".
-
Навіть якщо ви вже втомилися глибоко занурюватися у новини про нові пакети допомоги Україні, певно, вам все одно передалося хвилювання, що ситуація нині – не дуже. І у центрі розмов про те, що союзники підтримують нас уже не так активно – історія із затримкою багатомільярдного пакета від нашого головного стратегічного партнера, США. Допомога на 111 млрд. доларів, з яких майже половина має піти Україні, нині застрягла у Конгресі США. Сенатори навіть не пішли на різдвяні канікули вчасно – у надії, що за пакет ще встигнуть проголосувати.
Щоби пришвидшити процес ухвалення такого довгоочікуваного пакету допомоги (а президент Байден подав запит на неї до Конгресу ще у жовтні), до США приїхав президент України Володимир Зеленський. ВВС уже охрестило його візит "сповненим розпачу", бо, мовляв, дива поки що не сталося. Однак у будь-якому разі ця ситуація – привід розібратися в технічних аспектах цього питання. Скажімо, чому Конгрес голосує разом за допомогу і Україні, й Ізраїлю, і Тайваню, а виключення питання мексиканського кордону – настільки чутливе для республіканців?
А ще – це нагода поговорити і про ширший контекст, зокрема, розгортання передвиборчого протистояння у США. Які шанси, що Україна отримає багатостраждальну і давно обіцяну допомогу? І чи варто остерігатися, що двопартійна підтримка України в Конгресі, якою вона завжди так пишалася, помалу слабне? У новому випуску подкасту "світ не sweet" зʼясовуємо це з Володимиром Дубовиком, американістом, директором Центру міжнародних досліджень Одеського національного університету імені Мечнікова.
-
Уявіть ситуацію: багата на нафту країна вирішує анексувати територію значно меншої сусідньої держави, а щоб додати цьому "легітимності" — проводить референдум і каже, що 95% це підтримують. Комусь це нагадує агресію Росії проти України — і не випадково. Адже назріваюче протистояння між Венесуелою та Гаяною в Латинській Америці має принаймні кілька подібних рис.
3 грудня у Венесуелі відбувся референдум про приєднання до країни частини території сусідньої Гаяни — багатого на нафту району Ессекібо. За "офіційними" даними, на всі п’ять питань референдуму 95% його учасників відповіли "так", після чого венесуельський диктатор Ніколас Мадуро оголосив про створення 24-го штату Венесуели Гуяна Есекіба. Гаяна, звісно ж, референдум відкинула й закликала міжнародну спільноту втрутитись у ситуацію.
Звідки взялися територіальні зазіхання на Ессекібо, чому про претензію на нього Мадуро заявив лише зараз, чи варто очікувати збройної анексії регіону — і, звісно ж, що це означає для України? У новому випуску подкасту "світ не sweet" говоримо з Іваном Фечком — експертом Програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики "Українська призма".
-
Нідерланди - важливий союзник України з початку повномасштабного вторгнення. Країна встигла надати нам близько 2,5 млрд євро воєнної допомоги і пообіцяти ще, очолити разом з Данією “коаліцію винищувачів” для України і оголосити про майбутню передачу літаків F-16. Однак тепер ця підтримка під загрозою, або принаймні так здається на перший погляд. Нідерланди - ще одна країна ЄС, де на парламентських виборах здобули перевагу ультраправі сили.
Для хвилювань справді є підстави. Герт Вілдерс, очільник “Партії свободи”, яка здобула найбільше голосів на виборах, не приховував свою прихильність до президента Росії Володимира Путіна, давав інтервʼю Russia Today, а у 2018-му взагалі поїхав до Росії попри критику нідерландців. Особливо - родичів загиблих у рейсі малайзійського Боїнга рейсу МН17, збитого російським БУКом у 2014 у небі над Донбасом.
Які тенденції у нідерландському суспільстві посприяли тому, що так багато голосів отримав Вілдерс з його радикальною риторикою? І скільки тепер може тривати формування владної коаліції, після чого, власне, українцям стане зрозуміліше, чого очікувати від нового уряду Нідерландів? Про це говоримо у новому епізоді подкасту “світ не sweet” з Юлією Солдатюк-Вестервельд, дослідницею нідерландського Інституту міжнародних відносин Clingendael.
-
Аргентина - унікальна країна з економічної точки зору. Попри значний економічний потенціал вона роками перебуває у глибокій економічній кризі, інфляція там перевищує 140%, а майже половина населення живе за межею бідності.
На тлі економічних проблем аргентинці обрали несподіваного президента - радикального лібертаріанця Хав'єра Мілея. Останній прийшов до влади на закликах доларизувати економіку, скасувати центральний банк та позакривати більшість міністерств аргентинського уряду. Проте чи матиме така політика успіх? І у чому взагалі причина аргентинської економічної кризи?
Про це ми говорили в експериментальному подкасті “Хроніки економіки” та “Світ не sweet” разом з директоркою програми Латинської Америки та Карибського басейну “Української призми” та доценткою КНУ Наталією Шевченко.
Принагідно запрошуємо вас підписатися на подкаст наших колег: https://www.pravda.com.ua/podcasts/63bff58767d28/
-
8 листопада Європейська комісія (виконавчий орган ЄС) опублікувала так званий «звіт про розширення», де рекомендувала почати переговори про членство з Україною. Це рішення — насправді лише один з кроків на довгому шляху до набуття повноцінного членства в Євросоюзі. Як мінімум, ще потрібно розпочати переговори, а потім — успішно їх завершити, що далеко не обов'язково відбудеться за два роки, як кажуть українські посадовці.
Тим паче, не варто забувати, що Україна — не єдина держава, яка прагне членства в Євросоюзі: узяти хоча б сусідню Молдову або Грузію. Або ж країни Західних Балкан: декотрі з них майже двадцять (!) років рухаються до вступу в Євросоюз. Та й повномасштабне вторгнення Росії може стати на заваді швидкій євроінтеграції. Чи насправді ні?
Розібратися, що насправді означають переговори про членство і, звісно, чи не заблокує Угорщина чи ще якась держава ЄС наш рух до нього, подкасту «світ не sweet» допоміг редактор "Європейської правди" й фахівець із європейської інтеграції Сергій Сидоренко.
- もっと表示する
